Щоб війна скоріш закінчилася і ми змогли знову подорожувати🙌

Руфін
Прісцілла
Аецій Панса
Люцій
[Парвус]
Єпископ
Диякон
Теофіл
Редівівус
Рената
Аквіла
Флегон
Нартал
Урбан
Фортунат
Нофретіс – рабиня Прісціллина.
Ключар темничний.
Стор
жа при темниці.
Християни і християнки, що були забрані в Руфіновому домі.
Темниця, чимала, тільки дуже низька, з малими, ширшими як довшими віконцями під самою стелею. Світло падає скупо, і тільки привичне око може розглядіти добре людей, що сидять та лежать долі або снуються з кутка в куток одноманітним кроком, брязкаючи кайданами. Серед в’язнів є Теофіл, Парвус, Фортунат, єпископ, диякон, Редівівус, Рената і всі, що були на зборах у Руфіна. Нартал прикований до стовпа посеред темниці на короткім ланцюгу, кайдани дуже гальмують всі його рухи, але він дуже неспокійно поводиться і скільки може ворушиться.
Щось довго не приводять їх назад.
Либонь, їх знову на тортури взято.
І нащо се? Адже Руфін сказав
все так по правді, як повинен суддям
казати чесний римський громадянин.
І навіть більше того…
Що ти кажеш?
Що значать сі слова?
Я так, нічого…
Одно мене дивує, що Руфін,
той «справедливий римський громадянин»,
не ознаймив так просто, як усі ми:
«я християнин», а крутив, крутив,
сюди й туди, і сяк і так…
Неправда!
Ніяк він не крутив, сказав одразу:
«Я добре знав, які то й нащо збори,
і самохіть, не змушений ніким,
їх запросив до себе в хату». От що
префектові сказав він, я те чув
і все затямив що до слова.
Добре,
хто має добру пам’ять! А скажи лиш,
коли ти так усе запам’ятав, –
що він сказав, коли суддя спитався,
чи признається він до християнства?
Що ж! він сказав: «Судіть мене за вчинки».
Хіба се просто й щиро? а згадай же,
що він сказав на запит, чом у нього
не слідно культу цезаря в господі.
«Сим нехтують не тільки християни!» –
сказав Руфін, прегордо усміхнувшись,
і більш нічого не схотів казати.
Ні, правда, ще сказав, і се найгірше,
коли його про заміри спитали,
які він мав, нас кликавши до себе, –
він відповів: «Що заміряв, те сповнив».
Нічого тут лихого я не бачу.
Авжеж! Бо й ти в компанії з ним був,
ті «заміри» сповняючи!
Що значить…
Ти, слухай, договорюй все до краю,
коли почав, або не починай,
а то сичиш, мов гадина підступна.
Се так патрицій-християнин каже.
Лагідний, добрий, ввічливий.
Ні, справді,
коли в чім винуватий, то кажи
виразно й просто, як годиться браттям
Адже ми вкупі носимо кайдани,
однакова всіх вас чекає доля…
Ну, се ще невідомо, хто як довго
носитиме кайдани та й яка
кого спіткає доля…
Нам відомо,
що ми засуджені на смерть.
Тоді вже,
як вирок збудеться, відомо буде,
хто справді з нас засуджений, хто ж тільки
про людське око. Зроду не повірю,
щоб той, хто вояків на нас привів,
міг бути справді скараний на горло.
Хіба що судді зрадою заплатять тому,
хто зрадив нас.
Нас Круста зрадив,
се ж річ відома вам усім, – навіщо
заводити розмови небратерські?
Та Круста Крустою, а де ж був Люцій,
поки центуріон прийшов по нас?
Приспавши Крусту, я назад вернувся,
і ми з Руфіном розмовляли.
Дивно!
Патриції, замість іти на збори,
ведуть якісь балачки по кутках!
Однак ти на суді щось перемовчав,
про що була розмова межи вами.
Я не хотів пошкодити Руфіну,
бо кожен сам про себе хай свідкує;
я навертав його на нашу віру
і мав от-от в громаду нашу ввести…
Але центуріон вам перебив?
Я думаю, що так.
Все можна думать.
А ти що думаєш?
Мої думки
хай краще будуть при мені.
Вас, браття,
я кличу в судді межи ним і мною.
Та нащо ті суди? «Ви не судіте,
щоб вас не суджено», – сказав господь,
і сам він тільки спогадав про зраду
Іудину, та не судив Іуди
і не вказав апостолам його,
щоб не судили й ті.
Ти, Фортунате,
я знаю, простий духом і не тямиш,
яка отрута в цих твоїх словах…
Та що там «простий духом»? Доки будеш
ти, Люцію, тут панькатися з ними
та короводитись? Якби я був
на твому місці, якби мав я руки
хоч у кайданах, тільки не прип’яті
так до стіни, я б їм давно, сим «браттям»,
своє братерство показав, щоб знали,
як жалити спроквола та сичати!
Кубло гадюче! перед ворогами
під ноги стеляться, мов поздихали,
а перед братом сторчака стають
і раді закусати! Скорпіони!
Смирись, мій сину…
Я тобі не син.
Знайшовся батько!
Що вступило в нього?
Що? Жовч! Бо ви їй не давали волі
помалу вишуміти, от вона
тепер мене готова задушити,
хіба що виплюну тобі в лице!
Плює на єпископа, той сахається, громада з грізним брязкотом кайданів кидається до Нартала.
Не зачіпайте! Я стерпів образу,
і ви стерпіть за мене, я благаю.
Одна вівця паршива хай не губить
заразою отари усієї.
Нартал, дико, проникливо крикнувши, затіпався мов у к
рчах.
Що тут у вас?
Се знов оцей скажений?
Ти будеш тихо? Проклята почваро!
Який час у темниці панує важка тиша.
Здається, він зомлів. Хто має воду?
Вже дивиться. Либонь, йому вже легше…
Мій дорогий, коли б ти знав, як тяжко
мені, що ти за мене постраждав.
Але ж даремне ти так стурбувався,
бо я зовсім уже не так журюся
тим, що про мене Парвус той говорить,
я вірю, що як не тепер, то згодом,
а правда виявиться всім їм н
віч.
І я прошу тебе, на ймення дружби,
на ймення тої влади, що колись я
мав над твоєю щирою душею…
Не говори до мене і не згадуй
про тую владу. Я ж і сам те знаю,
що був твоїм рабом, що ти, патрицій,
римлянин і багач, купив мене,
убогого та дикого номада,
і з тілом, і з душею.
Любий хлопче,
я ж викупив тебе, а не купив!
Ти був моїм рабом хіба хвилину
і то формально.
Завжди був рабом!
Римляни ж не дають ніколи, зроду
своїм рабам визволу. Ти купив
мене з душею. Поки був у пана,
я знав, що слід римлян всіх ненавидіть,
а тут я мусив полюбить тебе.
Хіба ж се зле?
О зле, се дуже зле!
Се щонайгірше!.. Я колись був дикий,
і щирий, і палкий, як звір в пустині.
Попавшись в клітку, гриз і сіпав грати,
як лев, як барс, і рвався у пустиню
або на ворога, на свого пана,
і, певне б, вирвався або сконав,
якби не ти.
Тебе я не неволив,
ти міг іти додому, якби хтів.
Якби хотіти міг! Але ж, кажу я,
тим і панує хитрий Рим над нами,
що він нам одбирає змогу хтіти.
Римлянин всяк загине сам скоріше,
ніж варвару дасть волю, – так і ти!
Ти став мені показувати зараз,
не через грати, а на вільній волі,
красу Італії, багатство Рима, –
у мене дух зайнявся! І забув я
пустиню рідну й батьківський н
мет
для нечесті блискучої. А потім
ти показав мені ще інші скарби, –
світ філософії, науки, хисту, –
і я, нещасний варвар, думав щиро,
що я римлянином навіки став,
що й Рим прийняв мене за свого сина…
Я помилився, хутко показали
мені сю помилку твої краяни,
патриції та запанілі хами, –
щодня вони презирством викликали
зо дна душі моєї знову звіра,
і знову я ставав номадом диким,
душею повертаючись додому.
Але ти знов на мене сплів сильце:
ти навернув мене у християнство.
Тоді-то й почалася повна влада,
безмежне панування надо мною.
Ох, як же тяжко я тоді страждав!
Не знав ти, як було ридав я гірко
по ночах, як оплакував неволю.
І жалував про ту залізну клітку,
де я був тілом раб, душею вільний.
Та вороття мені вже не було.
Краси Італії, багатства Рима
і скарбів розуму не досить стало
для відпущ
ника, що ти розпестив.
Зопсована душа запрагла неба,
розкоші вічної, надземних скарбів,
і я за них продав і честь, і гордість.
Але здобув любов і спокій духу.
Неправда! Сам ти знаєш, що неправда!
Я не навчився ворогів любити,
я сам себе дурив, що їх люблю,
щоб хоч обманом запобігти неба.
Але ж обманом неба не здобути,
і я зламав себе зовсім даремне,
я на безслав’ї гину – ні за віщо!
прикутий, мов собака, до стовпа, –
от надгорода за життя собаче!
Я не любив нікого, окрім тебе,
тебе ж любив, як пес той свого пана,
бо я не знав, що ти найгірший ворог,
а то б ненавидів тебе й тоді
так, як тепер. Але ж я тільки тута,
на довгому темничному дозвіллі,
збагнув усю глибінь моєї ганьби
і твій злочин.
Моя дитина бідна!
Нартал проривається коротким риданням, але зараз гамує його в собі силоміць.
Мовчи! Мовчи! Ти знов мене оплутать,
піймати в пастку хочеш? Знаю я
тепер всі підступи лукаві римські.
Я зрозумів тепер, що вас призводить,
вас, вояків жорстоких, переймати
релігію любові та покори, –
ви сковуєте тим ще не закутих,
без війська хочете весь світ зажерти,
всіх варварів в кормигу запрягти,
всі Карфагени зруйнувать без зброї.
Хіба ж неправда?
Люцій мовчить
Га, мовчиш, мовчиш?
Ага, я наступив тобі на горло?
Ні, ні, пожди! Яка ж кормига буде?
Нехай над вами Рим і запанує,
але ж не зброєю, любов’ю тільки.
Хотів би ти, щоб Карфаген тепера
над Римом панував, хоч би й любов’ю?
Люцій мовчить.
Тепер мене нічим ти не одуриш,
нічим не зв’яжеш дикої душі!
Ох, якби тільки сих кайданів збутись,
помстився б я на Римові!
Нещасний!
що б ти зробив?
Пожар пустив би в Римі!
В громаді чутно крик жаху.
І римський попіл вітром би розвіяв,
і сіль посіяв би на пожарині,
щоб і трава не виросла!
О боже!
Що тільки сей безумний варвар каже?
Коли б там ще дозорці не почули…
Ти плещеш неподобне. Се неправда.
Ти б не одваживсь на таке ніколи.
Я б не одваживсь?!
Адже правда! правда!
згноїв мою одвагу Рим!
Бурно ридає з лютості і з жалю. Люцій стоїть коло нього мовчки, опустивши руки, далі, зітхнувши, відходить.
Ой горе, горе! Батьківські намети!
Нащо я зрадив вас? О ясна зброє,
чом я тебе на ворога не зняв?
Хто меч підійме, від меча загине.
Боги мої! Яка почесна смерть!
Чом я про се давно не догадався?
Ex! є про що журитись! От візьм
ть нас,
і варварів, і римлян, чорних, білих,
гарненько всіх засмолять і запалять,
мов скіпочки. І будем ми світити
в садах у цезаря,
мов світло правди!
Безумний мовив мудро ненароком:
«Ми будемо світити світлом правди».
Се пам’ятаймо і радіймо серцем,
що бог сподобив нас такого щастя.
Співаймо алілуя!
Алілуя!
Осанна в вишніх! Слава в вишніх богу!..
Шалений сміх Нартала покривається голосним екстатичним співом християн.
Відчиняються двері, і сторожа вводить скованого Pуфіна, в самій туніці, без тоги, він блідий, змучений, ледве переступає ногами, слідом за ним вносять Прісціллу з слабкими ознаками притомності.
Гей ви! Чого се так розвеселились?
Доволі галасу!
Спів утихає. Нартал тільки не втих.
Сього замкніте
у карцер на ніч.
Тут її кладіть.
Вона, напевне, вмре сієї ночі.
Показує місце в ніші, де й кладуть Прісціллу на соломі, Руфін сідає коло неї долі, прихилившись до стіни.
А ти надумайся, натисни пам’ять,
а то як візьмем завтра на тортури,
то вже не випустим живим. Добраніч!
Виходить з сторожею і з Нарталом.
Вас мучили?
По тілу Прісцілли пробігає тремтіння.
Не згадуй… не питай…
не озивайсь, нехай вона спочине.
А ти?
Я так… я буду коло неї…
лиши нас…
Люцій відходить набік.
Що, твоє сумління чисте?
Чому ж бо ні?
Ти бачиш тих обох?
Так що ж? Хіба то я завдав їм муку?
А що ти говорив тут, пригадай?
Що говорив, те й знов сказать готовий.
Ти знаєш, за що мучили Руфіна?
Обох їх мучили, щоб допитатись,
хто був той другий, що покинув збори
укупі з Теофілом.
Ну, і що ж?
Ти чув, що говорив отут начальник?
Прісцілла вже ж не скаже, хоч і знає!
Але й Руфін…
Не знає, то й не скаже,
а якби знав, то певне б не мовчав.
Ти доведеш мене до божевілля
чи до гріха!
Ти, Люцію, даремне
сам знов розпочинаєш ту розмову,
що раз уже до лиха довела.
Встрявати в неї не хотів я досі,
бо каменя на ближнього свого
я кидать не люблю, хоч і за діло.
Я думав, хай тобі вже краще Парвус
«Хомою неймовірним» видається,
ніж в другові пізнати Юду маєш.
Іуду? Теофіле, ти подякуй
своїй сивизні, що стерпів я сеє.
Сивизна ж та мені не дозволяє
словами розкидати необачно,
я тільки те кажу, чого я певен.
Чи знав Руфін товариша мого,
того не відаю й казать не буду,
але ж як він казав про мене Крусті,
що я вернувся з Галлії, те чув я
на власні вуха.
Ні, ти помилився,
тобі причулося.
Скажи ж ти сам,
від кого Круста міг про те дізнатись,
що «давній друг Руфінового батька
вернувся з Галлії»? По сих ознаках
знайшли мене й забрали. А раби
Руфінового дому вже до краю
мене вклепали.
Їх же кликав Круста!
Раз і Руфін покликав.
Теофіле!
Руфін тебе не знав, я запевняю,
він батька стратив ще малим хлоп’ятком
і друзів батькових з очей втеряв.
Про те, ще ти вигнанцем був і де,
ніяк не міг він знати.
А Прісцілла
чи не могла йому сказать?
Нічого
додати чи відняти більш не можу.
Що знав, те я сказав.
А ти що скажеш?
Ні, ні… се щось не так… не може бути…
Прости, Руфіне, маю щось питати.
Не можна потім?
Ні, нагальна справа.
Ну що там?
Ти казав про Теофіла
що-небудь Крусті?
Теофіл? Се хто?
Оцей старий.
А, сей… Стривай, згадаю.
Як се було?.. Щось Круста здивувався,
що гість мене не знає, тут я мусив
щось вигадати раптом…
Ну і що ж?
Здається, я сказав, що він друг батьків
і довго в Римі не бував… здається,
сказав, що він з Германії приїхав.
Не з Галлії?
Чи з Галлії… тепера
вже не згадаю, що я плів тоді,
бо я й тоді не дуже теє тямив.
Та нащо се тобі?
Так, треба знати.
От бачиш, се випадок нещасливий, –
він мовив навмання, не знав, що вигад
зійдеться з правдою. Бач, як се просто!
З якою правдою? Який випадок?
Випадок той, що по твоїх словах
мене у Римі викрито.
Що кажеш?!
Те, що було.
А чом же на суді
мене про те нічого не питали?
Бо як мене взяли, то я признався,
хто я і звідки, – що ж було зрікатись?
Та шпигів добровільних не питають
прилюдно судді.
Шпигів добровільних?!
Ти…
Дай, я проведу тебе назад.
Прісцілла там сама.
Ні, я не можу
сього так залишити.
Та нема що
про се балакати, се ж ясна річ:
випадок нещасливий, Теофіле,
адже й тобі се ясно?
Що я чув,
те я сказав, нічого більш не знаю.
Хай бог твоє сумління судить.
Слухай!
Я Римом присягаю…
Теофіл не вертається і не озивається.
Не приймаєм
такої присяги. Лиш бог єдиний,
якби посвідчив, був би свідком певним.
Не спокушайте бога й не кляніться
нічим. Так – так, ні – ні, – без жадних присяг.
Поганам я на слово не повірю
ніколи в світі, присяги ж поганські
для мене марні.
Брат наш не поганин.
Ти ж християнин?
Се не йде до речі.
Отак він завжди! Люцій говорив,
що вже Руфін до віри нахилявся,
чому ж тепер не може він признатись
до віри просто? Саме був би час!
От, власне, що тепер не час. Образа
була б для бога, якби хто признався
до нього для хвилевої користі.
Я розумію, чом Руфін воліє
для сього вибрати хвилину іншу
в слушніший час. Я ж, давній християнин,
тобі за нього ручу.
Певна річ!
Ви однієї спілки! Християнин
в тобі перед патрицієм сховався.
О боже, дай терпливість! Чоловіче,
подумай же: яка б йому вигода
була в тому, щоб Теофіла зрадить?
Така ж самісінька була й тобі,
як ти тоді центуріона кликав
на нашу згубу! Ви обоє вкупі
там накладали!
Іншої подяки
од вас не сподівався я ніколи.
Сим не жартуй, ми мусим оправдатись.
Я не оправдуюсь проти безглуздя.
Щоб ти, патрицій, як він каже, друг мій,
центуріона вів до мене в хату –
се щось таке безглузде, що не варте
відповіді поважної.
Ну, добре,
а нащо ти склик
в у себе збори,
не бувши християнином? Невже ж пак,
щоб догодити жінці? Не чував я
щось про такі подружні подарунки!
Чому ж ти вже для більшої догоди
не вступиш до громади?
Руфін мовчки відходить і сідає коло Прісцілли.
Ви про що там
змагалися?
Та так, пуста розмова,
ти не турбуйся…
Голос твій тремтить.
Я змучений.
Се правда. Ляж, єдиний,
все ж буде легше.
Парвус, а за ним Люцій підходять до Прісцілли.
Вибачай, Прісцілло,
що я турбую…
Схаменися, брате!
Тривожити сю мученицю!
Слова
єдиного прошу, се вже ж не тяжко.
Я хтів би знати, чи тобі траплялось
про Теофіла з мужем говорити?
Не пам’ятаю, може, й говорила…
Се значить, що напевне говорила,
і значить, не випадком, а свідомо
Руфін про нього Крусті розплескав!
Що ти говориш? Бійся бога, брате!
А ти не знаєш, нащо то Руфін
закликав нас до себе? Ти просила
його про те?
Ні, не просила. Сам він
те в св
му серці зважив.
Чи не хтів він
в той вечір неофітом об’явитись?
Того не знаю.
Досить. Вибачай,
що я тебе потурбував.
Руфіне!
Якесь нещастя! В чім нас винуватять?
Тебе ніхто ні в чім не винуватить.
А я обвинувачень не приймаю.
Я знаю, ти без присяги повіриш,
що я не зрадник.
Я, Руфіне, вірю
без присяги й без слів, та інші браття…
Яке мені до інших діло?
Правда,
тобі вони чужі, але ж мені
вони брати, вони родина близька
душі моєї! Я не можу знести,
щоб ти з іменням зрадника зостався
у пам’яті нащадків християнських!
Прісцілло, заспокойся, я сю справу
єпископу й громаді розкажу
і суду попрошу.
Іди, мій брате,
іди, хай дух святий тобі поможе!
Люцій іде в глибину темниці до епископа.
Іще одна доклалася вага
до тягару великого на серці…
О господи, дай силу донести
з покорою тягар сей…
Що ж, єдина,
тебе гнітить, окрім сієї справи
про вигадану зраду?
Сяя справа
не так би пригнітала, якби я
не знала, що єдино задля мене
страждаєш ти невинно. Якби справді
могла я відповісти на питання,
чи не хотів ти стати неофітом:
«Так, він хотів, я знаю се напевне», –
мені було б тоді на серці легше.
Чому? Хіба ж се справу одміняє?
Безмірно! Та хоч би й не відмінило
сієї справи, я б сама те звала,
що ти загоду матимеш від бога
по всіх стражданнях.
Я тії загоди
ніколи не хотів би, хоч би й справді
пристав до християнства, – сяя думка
мене б скоріш від нього відштовхнула.
Не для користі власної я прагнув
повірити в обітниці великі
нової віри, що в одній розмові
мені відкрив і роз’яснив був Люцій.
Ви говорили? Ти се прагнув щиро?
Так, щиро!
От мені тепер вже легше…
Я в тілі навіть вже не чую болю…
І що ж, скажи? ти міг би прихилились
до віри нашої? Я се питаю
не для громади, не для сеї справи,
мені
се треба знати!
Скажи, ти міг би?
Міг би.
Слава богу!
Єпископ, а за ним більшина громади наближається до Прісцілли та Руфіна.
Тобі не тяжко говорити, дочко?
Ні, ні, не тяжко, превелебний отче!
Руфіне, підведи мене, я сяду.
Руфін підводить її так, що голова її спирається йому на груди.
Питай, мій отче, рада відповісти
я на твої питання все по правді.
Чи говорив твій чоловік тобі,
для чого він нас кликав до господи?
Про се було б і говорити зайво,
він остеріг, що збори в катакомбах
вже небезпечні й наказав потому,
щоб я вас кликала в господу нашу.
Річ ясна: він гадав, що безпечніше
в господі нашій…
Досить. Ти не знаєш,
як ставився твій муж до християнства?
Все знаю і нічого не втаю.
Він перше мав до нього неохоту,
хоч і не вірив поклепу на віру
і не хвалив ганьби на християн.
А потім щиро прихиливсь душею
до віри нашої і міг би зараз
пристати до громади, якби сеє
обвинувачення не заважало.
Ти знаєш се напевне?
Так, напевне!
В громаді шепотіння. Парвус про щось пошепки перечиться з іншими.
Коли ж могла настати сяя зміна
в душі Руфіновій?
Було се, певне…
либонь, в остатній вечір. Ви послали
мене шукати глини. Я застала
Руфіна з Люцієм в садку, обидва
провадили розмову, я вгадала
по їх обличчях, що розмова тая
була поважна, про високі речі
і небайдужі для душі. Гадаю,
що та розмова думку одмінила
моєму чоловікові.
Ти кажеш,
що Люцій був з Руфіном у садку,
як ти прийшла?
Так, превелебний отче.
Коли вернувся Люцій, ти не знаєш?
Коли мене покликано до гурту,
то саме одчиняв йому Руфін.
І я те чув.
І я те чула.
Сину,
ти мусиш Люція перепросити
за необачні та вразливі речі.
Прости мені, мій брате.
Бог простить.
Та не для себе я здійняв сю справу,
а для невинного Руфіна.
Отче,
перепитай ще ти сестру Прісціллу,
нехай вона, сумлінно пригадавши,
нам скаже, чи вона не говорила
Руфінові про Теофіла.
Дочко,
ти чула се питання – дай відповідь.
Святого духа я благала ревне
зміцнити думку… просвітити пам’ять,
розхитану й затемнену від мук…
І зглянувся господь – я серцем чую…
Як у душі моїй слова Христові,
так в пам’яті моїй усі розмови,
які я мала з чоловіком, стали,
немов написані… Я їх читаю,
мов розгортаючи пергамент…
Ні!
Про Теофіла там нема ні слова.
Се свідкування від святого духа
тепер мої уста його знаряддя.
Що скажеш ти на се?
Те, що й казав:
нічого більш додати я не маю,
відняти теж не можу.
Отче й браття,
сестрі Прісціллі можемо повірить,
як праведній душі у царстві божій.
Хто може їй не вірити?
Се правда!
Вона свята! Христос її злюбив!
Сестрі Прісціллі вірить я готовий,
але Руфіновій жоні не можу.
Коли в подружжі є дві різні віри,
там жінка має дві душі: одна
святою може бути, але друга
за чоловіком лине хоч у пекло.
Се правда!
Влучно, влучно Парвус мовив.
Не спокушай малих сих. Нам Прісцілла
запевнила, що сам Руфін вже близький
до шляху в царство боже.
Я волів би,
щоб се сказав хто інший, а не жінка
Руфінова, та ще й при чоловіку…
Та хай і так. Нехай розмова з другом
Руфінові змінила думку так,
як не могли змінити всі розмови
з дружиною, що здавна християнка.
Та Круста ж був ще до розмови тої,
тоді ж Руфін іще невірним був,
і всі оті розмови, що Прісцілла
читала нишком перед нами в думці,
велися ще з невірним чоловіком.
З
, браття, але з
.
Нехай тепера чоловік той близько
до шляху в царство боже, але де він
стояв у ті часи, коли Прісцілла
не тільки з ним провадила розмови,
а й жінкою невірному була?
І де могла тоді Прісцілла бути,
яким шляхом її душа ходила,
коли до чоловіка серце рвалось?
Чи не було і в неї дві душі?
Котра ж із них тепера нам свідкує?
Чи свідкування се не є провина
проти святого духа? Хто се скаже?
Як може бути, щоб тіла ходили
одним шляхом і вкупі, але душі
двома шляхами й врозтіч?
Се питання
за нас господь рішив, і я не мушу
його рішення людям відкривати.
Відкрий їм правду про подружжя наше
і відлучи себе від сеї справи,
за віщо маєш ти це все терпіти?
Прісцілла хитає заперечливо головою і слабо всміхається.
Велебний отче, браття й сестри в бозі,
ви чуєте, як міниться їй мова,
коли заходить річ про чоловіка?
Хіба таке ми звикли чуть від неї,
від щирої, як золото, Прісцілли?
Як очерет, хитаються слова:
мені одно казала, вам знов інше
на всі питання.
Може, їй тортури
думки поплутали…
Не знаю, може…
одначе на тортурах не сказала
нічого зайвого сестра Прісцілла,
то, значить, їй думки не потьмарились.
Та там же не було такого ката,
як ти!
Спасибі, брате!
Мир вам, діти!
Пора нам закінчити сюю справу.
Ми ж не судити – вислухати мали.
Ми чули все, що нам сестра Прісцілла
могла й хотіла розповісти. Суд
не нам належить, а святому богу.
Той єсть найвищий судія над нами.
Колись одне подружжя провинилось
гріхом великим у христовій церкві,
той гріх перед апостола понесли
брати на суд, апостол гріх побачив,
та не судив. Сам бог скарав подружжя.
Ждім божого суда.
Велебний отче,
невже оце твоє останнє слово?
Так, сину мій.
Відходить набік, за ним більшина громади.
Мій брате, не турбуйся.
Суд божий прозорливіший над людський,
і я його спокійно жду. Суд божий
не помилиться.
Згадай, мій друже,
розмову в нашому садку й подумай,
чи ти б сказав ізнов усе те саме?
Люцій, похиливши голову, мовчки відходить в інший куток. Раптом одчиняються двері і вривається Нофретіс, Прісціллина єгиптянка-рабиня.
Та де ж вони? Як темно! боже, боже!
Се ти, Нофретіс?
Я, кохана пані!
Ох, наймиліша пані! Ой, ніжки,
ніжки, біленькі, змучені та збиті!
Ой, рученьки поранені!..
Вгамуйся,
радіть повинна ти з моєї долі.
Не можу, пані!
Я тебе прошу,
не завдавай тортур моєму серцю.
Ось, люба пані, я тобі принесла…
Нофретіс! бійся бога! Знову ідол?
Невже ти зрадила Христа?
Ні, пані,
як зрадила, хай бог мене скарає!
А се не ідол.
Як же? Се Аммон!
Ні, пані наймиліша, се ягнятко,
ягнятко боже! Брат один з Єгипту
мені його привіз, побожний брат.
Він помилився, хоч і в добрій вірі.
Ні, ні, Нофретіс, не прийму сього.
То, може, ласка ось оце прийняти?
Камінчик? Що ж се? Нащо?
О, це сила,
велика сила! Се велике слово.
Тут щось написано?
«Абраксас». Що за нечисть!
тебе хтось одурив, ти кинь сей камінь.
А брат казав, що втишує се болі…
Не треба втишувать, я не страждаю.
Я щось тобі скажу. Схилися ближче.
Нофретіс нахиляється.
Твій пан, Руфін, вже серцем привернувся
до господа.
Ой, слава ж тобі, боже!
То се ж і пан воскресне вкупі з нами!
Не будеш ти вдовицею в раю!
Ой, як же наші всі зрадіють! Пані!
Позволь мені усім це розказати!
Як хочеш…
Я піду їм всім скажу,
що й пан мій вже святий, не тільки пані!
Щаслива ж я, святих панів рабиня!..
Біжу! Лечу! Я хутко знов вернуся…
Гей, варто, відчини!
Куди спішишся?
Ну, відчепися! Я не маю часу!
Руфіне!
Що, Прісцілло?
Сядь край мене,
дай прихилитися до тебе, любий.
Руфін сідає так, що Прісцілла прихиляється до нього, їй не видно його обличчя; вона дивиться поперед себе.
Коли б ти знав, як радісно мені…
Уже давно, давно так не бувало…
Ні, так, здається, не було ще й зроду…
І знаєш… нахилися, ближче… ближче…
Руфін нахиляється зовсім близько, так що Прісцілла говорить мало не на вухо йому нишком.
Якби тепер нас визволило чудо
з темниці сеї, я була б твоя,
зовсім твоя….
Щасливий ти?
Нас чують.
Не можна говорити.
Чутно бренькіт замка.
Хтось прийшов.
В одчинені двері увіходить Аецій Панса з ключарем.
Де тут Прісцілла?
Боже! Татків голос!..
Преславний пане, розмовляй в спокою, –
як хто з старших надійде, я скажу.
До чого я дожив?! Чого діждав?!
Яка неслава на весь рід мій впала!
Від кого ж? Від єдиної дитини…
Даремне ти її картаєш, батьку.
Так, справді, слід мені
картати,
а не її. Ти взяв її від мене
в звичаях добрих виховану, чесну,
римлянку справедливу – чим же стала
вона в твоєму дому? А тепера
яку нову господу ти їй дав?
Матрона римська – у тюрмі домує!
Подружнє ложе їй – гнила солома!
І тілові її не муж господар,
а кат…
Мій таточку, не гань Руфіна!
Не він мені, а я йому дала
нову господу і нового пана.
Сьому б то правда? Що я чую, зятю?
То се вже ти в ярмі у жінки ходиш?
Скинь те ярмо! Ти ж пан їй по закону!
Якби ще я мав право над дочкою,
я знав би, як направити її
на чесний шлях!
Прісцілла чесна, батьку,
їй честі не уймай.
Є справи, тату,
де вже ні батьківське, ні мужнє право
не мають сили.
Що ж то вже й за справи!
Так, батьку, вір мені, – немає сили,
що змусила б до зради християнку,
душею щиру, серцем незрадливу.
Так що ж се? Як же се? Я не збагну…
Так чим же се скінчиться? Як же буде?..
Сядь, батеньку, край мене, поговорим.
Панса сідає коло Прісцілли, вона притуляється до його плеча головою.
Я, таточку, не вірю, щоб ти справді
нечесною вважав свою Прісціллу.
Ні, ні, забудь про се, моя дитино!
Ти чесна, добра, ти лагідна, вірна,
у матір ти вдалась… А знаєш, мама
за ціле наше пожиття подружнє
мене вразила раз лиш – тим, що вмерла…
Так саме мушу й я вразити…
Доню!
He говори такого! Мама вмерла,
бо час її настав, боги судили,
з недугою прийшла до неї смерть.
Тобі ж боги не відняли здоров’я,
твоє життя в твоїх руках.
Ні, тату,
настав уже й мій час. Отак невидно
перетинається життя людське…
Я здавна вже мов гість на сьому світі.
Душа моя вгорі…
Руфіне! Що се?
Вона мов зачарована! Запевне,
дання дали їй тії християни.
Прісцілло! Донечко моя! Прокинься!
Опам’ятайся!
Батеньку, чого ти?
Таж я зовсім притомна.
Лихо тяжке
з притомністю такою… Ні, Руфіне,
я вже до тебе вдамся. Ти ж бо знаєш –
для мене ти не зять, а син єдиний,
тобі я передам своїх пенатів,
коли умру.
Я вмру скоріш від тебе.
Ой не кажи сього! Се ніж для мене!
Та що з тобою? Я не розумію.
Яке тобі до сеї секти діло?
Я не збагну! Се просто божевілля!
Бач, довго поясняти, як се сталось,
а часу обмаль. Вір мені на слово, –
я б не завдав тобі такої рани,
якби мене не змусила до того
повинність вища над родинні зв’язки.
Яка ж повинність? Ти ж повинен жити,
щоб службу Римові сповняти чесно.
Забудь свої республіканські мрії.
Син добрий самохіть іде в неволю,
Щоб тільки батькові допомогти.
Твій батько – Рим у тяжкій скруті, сину.
Он варвари германські наступають,
Паннонія в огні, і схід, і захід,
полуднє й північ бурею грозять,
а в нас – безлюддя, нелад і драпіжність.
Руфіне, кожний чесний громадянин
тепер за десятьох служить повинен,
за сто, за тисячу! А ти – втікач,
в таку хвилину зброю склав! Ой сором,
ой г
ньба, сину, ой тяжка неслава!
Ти боляче мене словами б’єш…
гірка се правда… Та нема вже ради…
запався шлях до чесного життя…
Мені одно лишилось – чесно вмерти,
Он подивись, багато є нас тута,
значні і прості, вільні і раби, –
а зрадника ще не було й одного.
Невже Руфін одним там має бути?
Тут кожен має звагу та й одвагу,
шануючи і люблячи владаря,
таки йому не кланятись, як богу.
Я ж ним гидую – і вклонятись мав би?
Неслава й батькові прийняти поміч
від сина-зрадника.
Стривай, Руфіне.
Я ж думав не про зраду.
А про що ж?
Я заплатив старш
му ключареві,
щоб він двох в’язнів випустив смерком.
Ось персні
покажіть – і вас пропустять.
На першому завулку будуть ждати
мої раби – я вибрав з християн –
вони поможуть вам переховатись
у певнім місці. Потім заберетесь
в яку глуху провінцію, а згодом,
як все забудеться, і в Рим вернетесь.
Мовчання.
Що ж, діти, згода? Що ж ви мовчите?
Всі, хто тут є, могли б сказати «згода»,
а тільки ми не сміємо.
Чому?
Їх всіх узято в нашій хаті, батьку.
Було б се, наче ми їх всіх піймали
в смертельну засідку, а самі втекли.
Неправда! Ви ж заздалегідь не знали,
що я вас порятую.
Все одно
в очах людських се так здаватись буде.
Руфін задумується. Прісцілла пильно дивиться на нього.
Та хто ж із сих людей тебе побачить?
Ні, батьку, ні! Се не для мене шлях.
Ти мовив: «Жити й Римові служити», –
яка ж то служба: жити втікачем,
ховаючись і від погоні влади,
і від людських очей, немов злочинці?
Таке життя від смерті гірше.
Слухай,
мій батеньку. Розлука наша буде
зовсім недовга.
Так? Ти звідси вийдеш?
На небо, тату. Так нам сподіватись
велів Христос.
Боги! вона безумна!
Опам’ятайся, дочко, що ти кажеш?
Мій рідний, я надією живу,
що й ти колись побачиш божу правду,
бо ти се заслужив своїм стражданням,
і ми з тобою будем вічно жити,
не розлучаючись, в раю господнім.
Про що вона говорить? Я не тямлю.
Мені се страшно!
Таточку, не бійся,
ти все це зрозумієш, коли схочеш,
я попрошу братів, вони поможуть.
Яких братів?
Се значить – християн.
Нехай поможуть визволити вас, –
я їх озолочу.
Не треба злота
моїм братам.
Почім ти знаєш, дочко?
Кому не треба злота? Всім треба.
Ось я покличу їх сюди до нас…
Чи з ними можна щиро говорити?
Авжеж, татусю, нас брати не зрадять.
Гей, люди добрі! приступіть, прошу вас.
Громада з єпископом наближається до ніші.
Порадьте! поможіть! Ось я прийшов,
щоб визволить свою дочку і зятя…
Як ?
Не питайте як… Втекти поможу.
От сії персні виведуть їх звідси…
За гроші все можливо.
Вжеж!
Чи ж пак?
Та от ніяк не допрошуся згоди.
Бояться діти добру славу втратить,
як порятуються. Невже се так?
Життя порятувать – хіба ж се ганьба?
Залежить, як і хто його рятує.
На божий суд ми віддали їх справу.
Нехай же бог їх судить до кінця.
Коли сумління стане – хай втікають.
Ні, бачу, ви не хочете пустить їх!
Чому не хочете? Нащ
вам діти?
Ваш бог жадає крові? Любить смерть?
То я пришлю рабів їх замінити.
Чи ти без глузду? Що се ти плетеш?!
Не гнівайся, добродію. Я теє…
Я ж хотів сказати… Я можу дати грошей…
Я можу справить золотий олтар
для бога вашого. Лиш поможіть
мені моїх дітей одрятувати!
Наш бог не потребує твого злота,
йому найпаче мила людська віра.
Я й вірити готов, лиш поможіть!
Про се, либонь, поміркувати варто, –
він, бачиш, вірити готов.
Ет, слухай!
Біда притисне – всі готові вірить,
я де він був, як не було біди?
Вони дозволять, синку, попроси їх,
вони дозволять!
Не про дозвіл мова.
Заборонити нам ніхто не може,
та ми самі собі забороняєм,
і вже ніхто тут не поможе.
Доню!
Прошу тебе, благаю, будь слухняна!
Що я для нього? Я не рідний батько, –
йому то байдуже, що дід якийсь
терпіти буде старощі самотні…
Ти ж кров моя, дитя моє єдине…
живий дарунок, пам’ятка прекрасна
Летіції моєї! При тобі
я часто забував своє сирітство….
а хто ж мені його скрасить без тебе?
Куди ж мені подітись? Я піду
в порожній дім ваш, сяду безпорадний
при згаслому багатті, буду лити
старечі сльози, поки очі згаснуть…
стурбую ваші мани, хай прилинуть
потішити мене…
Ой боже мій!
Такої муки я ще не терпіла!
Дай силу, господи! Дай звагу, Христе!
Прісцілло! Знай, що ти мене уб’єш!
Чи бог твій дозволяє батька вбити?
Десь, кажеш, ми зустрінемось, то як же
ти глянеш в очі батькові старому,
що згинув від одчаю через тебе?
Ой доню, зглянься! Донечко, не кидай!
Ісусе!..
Руфін мовчки стискає руки, ламлючи пальці. В громаді зітхання, сльози, тривожне перешіптування.
Встань, панотченьку шановний,
і не вбивайся так. Либонь, громада
умовить їх послухати тебе.
Глянь, всі з тобою плачуть. Сам єпископ
насилу стримує сльозу.
Мій сину,
нехай тебе благословлять боги…
Богів нема багато, бог єдиний.
Так, так, єдиний.
Я тебе прошу,
ти знаєш, як тут говорити треба,
промов за мене, попроси тут ваших,
нехай вони мені дітей врятують.
Центуріон іде. Не слід би, пане,
щоб він тебе тут бачив.
Так, се може
пошкодить справі.
З чим же я піду?
Я все владнаю. Я руч
сь за теє.
Руфіне, ти що скажеш?
Я не знаю,
що міг би я сказати…
Доню! Доню!
Скажи хоч слово! Зглянься надо мною!
Прісцілла міцно, без слів, обіймає батька і цілує довго з безгучним риданням.
Добродію, я мушу нагадати…
Прісцілла випускає батька. Люцій підводить його, заслоняє йому вид тогою його і веде попід руки до дверей, тихо потішаючи.
Завіса.